Що відбувається з митцем, коли його ім’я викреслюють з історії

Автор статті: Ванда Орлова

На виставку Євгена Ситнянського приходили дуже різні люди. Музейники, мистецтвознавці, художники, викладачі, науковці. Приходили цілими колективами з інших музеїв. Приходили люди, які просто побачили інформацію про виставку і вирішили зайти.

А потім говорили про те, що ця виставка важлива.

Мене в цій історії найбільше зачепив навіть не факт першої посмертної виставки художника, а шлях, який його ім’я пройшло до музейної зали. Десятиліттями пам’ять про Євгена Ситнянського зберігалася в родині. Його правнучка Галина Дюговська (https://www.facebook.com/HalynaDiuhovska/) зберегла родинний архів і зрештою зробила те, що часто є найскладнішим для людини, яка десятиліттями живе з сімейною історією: винесла її за межі приватного кола.

Так родинна пам’ять стала предметом суспільної розмови.

І тут історія одного художника раптом стає набагато більшою за його біографію.

Коли з історії зникає ім’я

Ми звикли говорити про репресованих митців через цифри: скільки було заарештовано, розстріляно, заслано, скільки творів знищено.

Але є ще одна втрата, яку важче виміряти.

Це втрата присутності.

Художник може бути фізично знищений у 1930-х, а його зникнення з культури триватиме наступні десятиліття. Його перестають викладати, про нього не пишуть, його роботи не бачить глядач, його ім’я не переходить від одного покоління до іншого. Людина була, працювала, створювала мистецтво, мала своє професійне середовище — але для наступних поколінь її ніби ніколи не існувало.

Це вже не просто забуття. Це результат зламаної культурної передачі.

Євген Ситнянський належав до покоління бойчукістів — художників, які шукали власну модерну українську мистецьку мову, спираючись на національну традицію. Покоління, яке зазнало репресій, було позбавлене не тільки життя і можливості працювати. Українська культура була позбавлена можливості природно продовжити цю розмову.

І сьогодні ми маємо справу з наслідками тієї втрати. Нам доводиться не просто вивчати історію. Нам доводиться її відновлювати.

Повернути художника — це більше, ніж показати його роботи

І дуже важливо не звести такі виставки до формули «ми відкрили ще одного забутого митця». Тому що повернення не відбувається в момент, коли картину повісили на стіну.

Воно починається набагато раніше — з архіву, який хтось не викинув; із родини, яка зберегла фотографії, документи, твори; з дослідника, який ставить запитання; з мистецтвознавця, який допомагає побачити роботи в історичному контексті; з музею, який готовий включити цю історію у свою програму; з публічної розмови, після якої про художника дізнаються нові люди.

У випадку Ситнянського ця система почала працювати.

Музей Авангарду став простором, де приватна пам’ять зустрілася з професійним музейним середовищем. До проєкту долучилися мистецтвознавці, дослідники, представники інших культурних інституцій. Відбулася публічна розмова про долю і творчість художника. До виставки прийшли професійні музейні спільноти.

Це дуже важливий процес. Бо культурна спадщина не живе в архівній коробці. Їй потрібен рух.

Від документа — до дослідження. Від дослідження — до музейного простору. Від музею — до глядача. Від глядача — до наступного запитання.

Культурна пам’ять теж може бути знищена

Репресії проти українських митців знищували не тільки людей. Вони руйнували саму можливість української культури пам’ятати себе.

Коли вбивають художника, це трагедія його родини, його колег, його покоління.

Коли після цього десятиліттями стирають його ім’я з історії — це вже удар по наступних поколіннях.

Знищити митця — означає забрати його життя. Викреслити його ім’я — означає спробувати забрати його майбутнє.

Ось чому повернення таких постатей сьогодні має значення далеко за межами мистецтвознавства.

Україна зараз проходить дуже складний процес повернення власної культурної суб’єктності. Ми переглядаємо не тільки кордони на мапі історії мистецтва, а й саму мапу пам’яті.

Хто був частиною українського модернізму? Які художні процеси відбувалися в Україні у ХХ столітті? Які імена ми втратили? Хто був змушений замовкнути? Які твори не дійшли до нас?

І головне — скільки історій ми досі не знаємо?

Нам потрібні не тільки нові виставки

Я дуже хочу, щоб після таких проєктів у нас залишалася не лише хороша виставка і красивий каталог. Потрібне продовження.

Потрібні дослідження. Пошук творів. Оцифрування архівів. Нові публікації. Наукові конференції. Освітні програми. Включення повернутих імен у музейні колекції та навчальні курси. Нові виставки, де ці художники вже не будуть представлені як «невідомі», а стануть частиною повноцінної історії українського мистецтва.

Бо справжнє повернення відбувається тоді, коли ім’я перестає потребувати пояснення. Коли майбутній студент мистецтва зустрічає його у підручнику. Коли куратор включає його твори у виставку українського модернізму. Коли дослідник починає нову роботу, спираючись на попередню. Коли дитина в музеї бачить картину художника і знає, що це — частина її власної культурної історії.

Тоді пам’ять знову починає передаватися.

Історична справедливість починається з імені

Виставка «Євген Ситнянський. Невідомий бойчукіст» у Музеї Авангарду важлива не як завершена подія, а як приклад того, як може працювати культурне повернення.

Родинний архів знайшов музейний простір. Музейний простір відкрив професійну дискусію. Професійна дискусія вивела історію художника до ширшої аудиторії. А тепер ця історія має продовжитися в дослідженнях.

Це довгий шлях. І для України він сьогодні принципово важливий.

Ми не можемо повернути Євгену Ситнянському життя. Але можемо повернути йому місце в історії.

І, на мою думку, наступним кроком має стати не питання «кого ми вже повернули?», а значно складніше:

кого ми ще не знайшли?

Про Мистецьку спадщину України читайте в статтях аналітичного видання «Україна Мистецька» – https://ukraineart.com.ua/category/mystetska-spadshchyna