Олександр Музика: картини, що пройшли крізь вогонь і пам’ять

У виставковій експозиції «Мозаїка спадщини України» представлені твори, які неможливо сприймати лише як зображення на полотні. Це роботи, що пройшли крізь буквально реальний вогонь — як пам’ять, як виклик, як доказ того, що справжнє не знищується. Йдеться про дві картини художника Олександра Музики, які стали одними з найсильніших сенсових акцентів цієї виставки.

Олександр Федорович Музика — український живописець і педагог, народний художник України, митець, чия творча біографія нерозривно пов’язана з реалістичною традицією. Портрет, пейзаж, жанрова картина — у кожному з цих напрямів він залишив впізнаваний слід. Освіта у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, багаторічна педагогічна та організаційна діяльність, участь у виставках від середини ХХ століття — все це сформувало художню мову, в якій поєднуються професійна точність і глибоке відчуття української культурної пам’яті.

Протягом багатьох років дві з його робіт мандрували музейними та галерейними просторами Європи, відкриваючи іноземному глядачеві українське мистецтво поза стереотипами. Та після повернення додому їхня історія набула нового, трагічно-реального виміру.

У будинку сина художника, де зберігалися полотна, під час чергової повітряної атаки з боку росії влучили уламки ракети. Будинок згорів. Картини опинилися серед попелу. Вони зазнали ушкоджень, але не зникли. Вони зберегли пам’ять вогню не лише у візуальних слідах — навіть у запаху згарища, який неможливо передати через фотографію.

Сьогодні ці полотна представлені в одному із залів фінальної виставки як смислові фокуси — не як музейні артефакти, а як живі свідки. Вони говорять не стільки про катастрофу, скільки про незламність. Про те, що справжнє не зникає. Як і наша країна. Як і ми самі.

У контексті «Мозаїки спадщини України» роботи Олександра Музики читаються як частина безперервної культурної традиції, що формується у діалозі з історією та суспільством. У його живописі відчувається присутність людини, яка дивиться на світ відкрито — не уникаючи болю, але й не спрощуючи його.

Саме тому в цій експозиції картини перестають бути лише візуальними об’єктами. Вони стають носіями досвіду — не метафоричного, а прожитого. Такі роботи, як «Реве та стогне Дніпр широкий» і «На відпочинку», утримують внутрішній хребет виставки, задаючи її емоційний і смисловий ритм.

«Реве та стогне Дніпр широкий» (1994) — полотно з біографією, що виходить за межі художнього процесу. Воно побувало в інших містах і галереях, було прочитане в європейському контексті, а згодом повернулося в Україну з досвідом дороги. Вогонь, який залишив на ньому сліди, не зруйнував образ, а зробив видимим головне — здатність вистояти й зберегти внутрішню структуру.

У загальній драматургії виставки ця робота звучить як візуальний еквівалент країни, яку неодноразово намагалися знищити, але яка щоразу поверталася — не ідентичною до себе вчорашньої, а глибшою і свідомішою.

Інший полюс напруження формує «На відпочинку» (1990). Це не втеча від складних тем і не протиставлення трагедії, а необхідна пауза всередині великої історії. Картина фіксує стан відновлення — момент, коли рух не припиняється, а змінює темп. Тут немає застиглого спокою, натомість є уважність до тіла, простору і самого життя, яке триває.

У структурі виставки ця робота відкриває інший вимір сили — не демонстративної, а внутрішньої. Саме такої, що накопичується між ударами й дозволяє рухатися далі.

Разом ці полотна створюють не лінійний наратив, а напружений діалог — між витримкою і відновленням, між досвідом втрат і потребою жити. Вони не ілюструють події — вони тримають простір, у якому особиста пам’ять, історія країни та мистецтво переплітаються в єдине поле сенсів.

Ці роботи — не естетичний екзотизм. Вони говорять про здатність мистецтва зберігати пам’ять, передавати її від покоління до покоління й бути формою культурного опору. Енергія, вкладена в кожну лінію й колір, не зникла під вагою обставин — вона заграла новими смислами тут, у виставковому просторі, поруч з іншими голосами сучасної української культури.

Історія полотен Олександра Музики в «Мозаїці спадщини України» — це не лише історія мистецтва. Це історія пам’яті, що не виходить з обігу; історія культури, яка витримує; історія сили, що не піддається знищенню.

Фінальна виставка проєкту «Мозаїка спадщини України» триває з 13 по 25 грудня
📍 Музей Марії Заньковецької, вул. Велика Васильківська, 121, Київ

Під час роботи виставки можна придбати солом’яні вироби Ірини Лазоренко та арт-мерч, що підготувала команда Art Fine Nation (https://www.artfinenation.com/), (магнітні пазли з картинами, листівки, кружки та килимки для миші з авторськими малюнками Ванди Орлової…)
Усі кошти з продажів спрямовуються на підтримку Центру психологічної реабілітації військових.

Це виставка, яку не варто відкладати. Бо є речі, до яких треба встигнути доторкнутися наживо.

Ще цікаві статті про сучасних художників України читайте в онлайн виданні «Україна Мистецька» – https://ukraineart.com.ua/