Український пейзажист Євген Вжещ і краса, що повертається

З творчістю майже забутого в Україні художника Євгена Вжеща (1853–1917) я познайомилася випадково у залі Житомирського обласного краєзнавчого музею. Зупинившись біля картини «Бузок», я завмерла. Переді мною був не просто пейзаж, а спалах весни, світла й внутрішньої тиші. У цій роботі було відчуття життя, яке не демонструють, а проживають. Саме з цього моменту почалося моє журналістське розслідування.

Найбільшим здивуванням стало те відкриття, що Євген Вжещ – мій земляк. Художник, імені якого майже немає у популярних мистецтвознавчих наративах, виявився напрочуд близьким – і географічно, і ментально. Це відчуття особистого зв’язку стало поштовхом до глибшого вивчення його долі та творчості.

Євген Ксаверійович Вжещ (у джерелах також трапляється варіант прізвища Вржещ) народився 1853 року в мальовничому селі Токарівка колишнього Сквирського повіту Київської губернії. Виріс в освіченому польсько-українському середовищі, здобув початкову освіту в Житомирській гімназії, а згодом вступив до Київської рисувальної школи Миколи Мурашка, де навчався у 1876–1880 роках. Саме ця школа стала для нього першою серйозною мистецькою основою. Хоча архів школи не зберігся, відомо, що Вжещ належав до покоління молодих художників, які формувалися саме в цьому середовищі. Мурашко став справжнім професійним наставником Євгена Вжеща, а школа – стартовим майданчиком для подальшого художнього шляху. Микола Мурашко підготував цілу плеяду художників (Пимоненко, Сєров, Вжещ), які вивели українське мистецтво на європейський рівень. Вжещ став живим втіленням місії Мурашка: він поєднав високу академічну техніку із щирою любов’ю до рідного краю.

Молодий художник здобув визнання насамперед як пейзажист. Його улюблені мотиви –  українська природа, Дніпро, сільські хатки, квіти, поля, вечірнє світло. У цих роботах немає показного пафосу –  натомість є спостереження, тиша й внутрішня гідність простого життя.

У своїх мемуарах «Спогади старого вчителя» (1907) Микола Мурашко тепло згадував Євгена Вжеща як одного з найталановитіших та найбільш наполегливих учнів початкового періоду роботи Київської рисувальної школи. Мурашко підкреслював природний талант до пейзажу, особливе «відчуття природи» свого учня. Він писав, що Вжещ мав рідкісну здатність помічати в буденному ландшафті поезію та світло, що згодом зробило його видатним майстром ліричного пейзажу.

Учитель підкреслював, що роботи Євгена вирізнялися не лише технічною вправністю, а й настроєм, художник був творцем «атмосфери». Мурашко ставив його в приклад іншим учням за вміння передавати повітря та сонячне світло.

Педагог згадував Вжеща як людину надзвичайної скромності та працьовитості, яка була повністю поглинута живописом, віддану мистецтву.

Після Києва Вжещ продовжив навчання у Петербурзькій академії мистецтв (імовірно, як вільний слухач), а згодом – у Мюнхенській академії мистецтв. Та, попри європейську освіту, художник не відірвався від українського контексту. І це для нас сьогодні особливо цінно. Він жив і працював у Києві, був активним у мистецькому житті Украни та Європи. За архівними та музейними даними, Вжещ брав участь в експозиціях Товариства пересувних художніх виставок, Київського товариства художників, виставляв роботи у Варшаві, Кракові, Любліні, Одесі, Харкові, Петербурзі. Сьогодні його картини зберігаються в Національному художньому музеї України, Житомирському та Сумському художніх музеях, а також у Національному музеї у Варшаві та Краківському національному музеї.

І водночас імені цього художника практично немає в сучасному українському культурному просторі. Його немає у переліках відомих вихованців Рисувальної школи Мурашка у відкритих джерелах, про нього майже не пишуть поза музейними каталогами. Саме ця тиша навколо імені Вжеща здається мені несправедливою.

Для мене повернення Євгена Вжеща – це не лише відновлення біографії одного митця. Це спроба повернути цілісний образ українського живопису кінця XIX – початку XX століття, де були не тільки гучні імена, а й тонкі, ліричні майстри, закохані у свою землю. Вжещ – художник польського походження, але український за суттю, за мотивами, за світовідчуттям.

Повертаючи його ім’я із забуття, ми повертаємо собі ще одну сторінку власної культурної пам’яті. І можливо ще не раз хтось, як і я, зупиниться перед його «Бузком» – і відчує, що ця тиша говорить більше, ніж гучні маніфести.

Матеріал підготувала Оксана Славінська (https://www.instagram.com/slavinskaoksana/), членкиня Національної Спілки Журналістів України, та мистецької агенції Art Fine Nation.

Про Мистецьку спадщину України читайте онлайн в аналітичному виданні «Україна Мистецька» – https://ukraineart.com.ua/category/mystetska-spadshchyna